Прощання з Другом

Після тривалої хвороби помер український політик Анатолій Матвієнко, символічна людина, депутат Верховної Ради у шість мандатів. У його біографії легко знайти найважливіші нитки та звивини української політики після 1989 року.

Анатолій Матвієнко у вересні 2006 року підчас Економічного Форуму в Криниці (Польща). Біля нього Ева Ключковська (моя дружина), тодішня заступниця головного редактора щоденної газети "RZECZPOSPOLITA" ("Жечпосполіта"), котра модерувала дискусійну панель в якої виступав Анатолій Сергійович.

 

У першому парламенті незалежної України в 1990-94 роках він був одним з лідерів тієї частини продемократичних кіл, яка проголосувала за незалежність. Він швидко набував популярності та політичного впливу. Вже у 1996–99 рр., Будучи співзасновником і лідером тодішньої правлячої партії - НДПУ (Народно-демократична партія), він був одним із найвпливовіших політиків Києва, де-факто "людиною номер два" в країні. Але після конфлікту з президентом Леонідом Кучмою та олігархами, які його підтримували, Анатолій Матвієнко опинився в  опозиції.

Пізніше Матвієнко вступив у союз з Юлією Тимошенко і, будучи її заступником у блоці "Батьківщина", у жовтні 2002 року взяв участь у конференції "Україна в Європі" у варшавському Белведерському палаці, організованої польським урядовим фондом "Ноу-хау". Тоді я був президентом цього фонду і ми з Анатолієм Сергійовичем мали нагоду познайомити ближче. У конференції взяли участь поміж іншими президента Польщі Олександр Кваснєвський, прем'єр-міністри Польщі - Лешек Міллер та Швеції - Горан Перссон, тодішній генеральний секретар НАТО - Хав'єр Солана, лідераукраїнської демократичної опозиції та майбутній президент  - Віктор Ющенко та багато інших провідних політиків з Польщі, України та центрально – європейського регіону.

Під час "помаранчевої" революції Анатолій Матвієнко очолював її штаб у Харкові, і тоді я мав можливість поговорити з ним довше. Після перемоги демократії - він став прем'єр-міністром Кримської автономії, а згодом - заступником глави адміністрації президента Віктора Ющенка. Як прем'єр-міністр місцевого кримського уряду в Сімферополі, Анатолій Матвієнко шукав партнерів у Польщі для співпраці під час переговорів з польским президентом, прем'єр-міністром та керівниками польських регіонів.

З 2010 року, Анатолій Матвієнко знаходився у опозиції. Після "Революції гідності" він повернувся до парламенту і великої політики, поки важка хвороба не завадила йому в цьому.

Анатолій Матвієнко дуже активно займався польсько-українською співпрацею, розуміючи що близкість та дружба двох сусіддніх країн матиме вплив на майбутнє Європи. Своє особисте позитивне ставлення до польсько – українського примирення та поєднання він демонстрував не одноразово (також буквально - під час голосування у Верховній Раді). На приклад:  завдяки його позиції, у липні 2003 року український парламент схвалив спільну з польським Сеймом резолюцію на честь 60-ї річниці Волинської трагедії. На мій погляд, це був найважливіший та найкращий текст спільної польсько-української заяви політиків щодо драматичного минулого польсько-українських відносин. 

Криниця, вересень 2006 р.

В останні роки разом із польськими парламентарями він реалізував ідею "Європи Карпат", лобіюючи реалізацію карпатської макрорегіональної стратегії в рамках Європейського Союзу та участь України в європейському ринку електроенергії.

 Я познайомився з ним ще у далекому 2000 році, і протягом багатьох років я користувався його довірою та дружбою. У той час, коли я, як радник президента Польщі Олександра Кваснєвського та прем'єр-міністра Марека Бєлки, займався контактами з Україною, Анатолій Матвієнко був моїм зв'язком з демократичними опозиційними колами. Багато разів, я користувався  його порадами, ми часто обмінювалися думками, тісно співпрацювали, але й часто вели довгі дискусії та сперечалися. У той час, коли я був польським послом у Києві (2005 - 2010), а також до і після цього, Анатолій Матвієнко відкрив для мене незліченні двері, допоміг мені зустрітися та поспілкуватися з різними людьми зі світу політики та краще зрозуміти сучасну Україну.

Прощавай, мій друже!

25 травня 2020 року